Міський конкурс "Диво калинове"

 Феніна Поліна  ( ІІІ місце, номінація "Проза")

 

Кмітливий джміль

Оповідання

         Йдеш ранньою весною листяним лісом і дивуєшся: ще кілька днів тому він був сірий і непривітний, а зараз молода зелень відчайдушно тягнеться вгору, де повільно пливуть з півдня на південь білі хмари – як лебеді, що повертаються з вирію. Поміж деревами і кущами розсипались фіалки, проліски, ряст. Серед гілля лунають дзвінкі пташині голоси.

        У мелодію весняного лісу вплітається ще один звук. Ніби хтось торкає струну віолончелі і вона озивається приємним оксамитовим звуком. Це джміль прилетів по нектар. Який же він красень! Вилискує  на ньому пухнаста чорна шубка з двома жовтими поперечними смугами. Задні ніжки геть вкриті пилком. Мабуть, джміль відвідав квіти верби козячої і назбирав там обніжжя. Тепер натрапив на зарості рясту. Яку ж квітку вибрати? Адже їх тут сотні…

       Навесні всі джмелі-самочки. Джмелине сімейство існує лише одне літо. Восени і самиці, і робочі комахи гинуть. А самка, яка перебуде зиму у затишній схованці; як тільки настане тепло, починає шукати зручне місце для свого гнізда. Вибирає здебільшого покинуту нірку якогось звірка, дупло, торішнє гніздо сороки чи іншого птаха, гніздо білки… Інколи й під каменем або у розщілині дерева влаштує джмелиха своє житло, тільки один вхідний отвір залишається. Всередині гнізда самочка робить круглі комірки з воску, перемішаного з квітковим пилком. У кожну комірку вона кладе невеличкий запас їжі, відкладає кілька яєць і комірку запечатує. Поруч будує наступну комірку, далі ще і ще… А тим часом у першій комірці з’являються личинки. Вони скоро з’їдають записи їжі, і джмелисі доводиться прогризати комірку і під годовувати личинок.

       Немало корму потрібно личинкам. Нелегко матері прогодувати своє сімейство. Тому й метушиться джмелиха з ранку до вечора, щоб нагодувати ненаситних малят, відвідує тисячі квіток. Біда, якщо мати стане поживою якоїсь пташки: тоді загине вся майбутня джмелина сім’я. Ось чому так необхідно оберігати навесні джмелів – самочок. Адже трудяги джмелі – невтомні помічники селян: тільки вони запилюють квіти конюшини, люцерни, бо мають довгі хоботки. А будуть трави – буде й молоко у корів…

        Джміль опустився на велику лілову китицю, діловито обхопив її передніми ніжками і почав нишпорити хоботком. Не зміг дістати солодку крапельку на дні шпорця. Джміль сердито загув. Став повзати по китиці, вставляючи свою голівку то в одну квітку, то в другу. Але в нього все одно нічого не виходило.

         Я присів на повалену стару березу і став чекати, чим же скінчаться його пошуки. Запах нектару збуджував комаху, і джміль таки знайшов вихід.       Він просто прокушував своїми гострими щелепами тонку стінку пелюстки – шпорця якраз там, де вона прикривала ласу крапельку, просунув у дірочку хоботок і випив нектар. От хитрун!

          Винахідливість джмеля потішила мене. Тепер він принесе у своє гніздо доволі їжі. Така ж доля спіткала й інші квітки рясту: джміль тепер не витрачав часу, намагаючись дістати нектар через віночок квітки. Він просто прокушував пелюстки і збирав солодкі  ласощі. Але нічого, що не всі квіти, де він побував, будуть запилені. До них прилетять інші комахи і зроблять справу, від якої змушений був відмовитися волохатий любитель ласощів.

 

Черняк Вікторія

( міський конкурс

творчих робіт, присвячений захисникам Вітчизни,

номінація "Вірш", І місце)

«Біль за Україну»

Вірш

 

 

Моя країна - рідна Україна.

Це цвіт калини, тихий плин Дніпра.

Там на узліссі ніжна тополина,

А ви її стріляєте щодня.

 

Ви, росіяни, з нами всі -слов’яни.

Одна земля, повітря і вода.

Ви ж називали нас не так давно братами.

Чому ж стріляєте, все нищите до тла?

 

Донецьк, Луганськ - це наша Україна.

Що ви накоїли на рідній цій землі?

Де ви пройшли - одна лише руїна.

Людей вбиваєте, немов страшні кати.

 

Як можна людей зневажати?

Як можна дитину вбивати?

Як можна братів катувати?

Невже вас родила не мати?

 

Любіть ту землю, де ви народились.

Шануйте мить, прожиту без війни.

Дай, Боже, щоб ніколи не з’явились

На цвинтарях могили все нові.

 

Любіть Україну в годину святу.

Любіть і шануйте родину.

Не дайте можливості мамі й сестрі

Ридати над братом і сином.

 

Нам варто пам’ятати, добре знати,

Що українці - мужні і міцні.

Вони уміють матір шанувати,

Життя віддати у важкій борні.

 

Чарівні красуні Занноні Андреа

 

Народилась в м. Піза Італія

29.09.2002 року народження

                                       

  Навчається в  КУ Сумській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 19 ім. М.С. Нестеровського з 2013 року. Захоплюється рок-музикою. Улюблені страви: піца, спагетті з морепродуктами, солодощі. 

Активна учасниця міських та обласних конкурсів: «Перлини Сумщини» (І місце), «Моє рідне місто» (І місце).

 Найбільшу частину свого часу присвячує писанню віршів та малюванню. Любить малювати натюрморти, морські пейзажі та портрети. В портретах намагається передати людські емоції.

  В циклі портретів «Принцеси» Андреа  зобразила саму себе - таку різну за емоціями та уподобаннями.Товариська, стримана , самостійна, врівноважена.

         Мріє стати або письменником, або художником по коміксам.

 

                                                                              Феніна Поліна 

 

Найдорожча людина в світі

Запитай у будь-кого: «Хто найдорожчий у світі?». Неодмінно, від кожного ти почуєш одну відповідь – «мама».

         А іншої відповіді і бути не може. Мама – це перша людина, яку ти побачив, коли з’явився на світ. Саме мамин дотик та неймовірну ласку ти пам’ятаєш з дитинства. А чиї очі, чий голос, чиї зітхання ти не забудеш ніколи? – Звичайно мамині.

         Мама…Тільки вона готова супроводжувати тебе усе життя, не зважаючи на твій характер,  прирікання чи якісь витівки. Для мами ти на все життя залишишся дитиною.

         Кожна дитина повинна цінувати свою маму і пам’ятати про те, що найбільша нагорода для неї – це вдячність її дітей. Дорожіть своєю мамою та її здоров’ям, бо життя довгим тільки здається.

*****

 Привіт, моя дорогенька!

Ти, мабуть, і не сподівалася, що час мине так швидко. І ось тобі вже 45. А недавно була зовсім маленькою дівчинкою, ходила до школи, мріяла бути спочатку співачкою, потім фотографом, пізніше візажистом.

А як склалося насправді? У співах ти перестала бачити перспективи і сприймати цю діяльність як роботу. І досі співаєш лише для власного задоволення. З фотографіями покінчила ще тоді, коли сфотографувала випадкову людину з яскравим макіяжем і подалась у візажисти. Та й це виявилося не тим, про що ти мріяла.

А поглянь на себе зараз. Ти сформована особистість, бо ти – бізнес-леді, власниця салону краси. В деякій мірі ти здійснила дитячі мрії. Адже ти щодня працюєш над створенням людського образу і на стінах твого салону краси майорять зроблені тобою фотографії.

Та щаслива ти не лише у своїй справі, а й у родині. Так приємно, що у свої 45 років ти маєш прекрасного чоловіка і двох чудових діток, які завжди тебе підтримують і з якими твоє життя набуло сенсу.

Гадаю, що все у твоєму житті є і буде добре. Головне, що ти усвідомлюєш сенс свого життя, радієш кожному прожитому дню.

Ну все, буду закінчувати. На все добре.

Бувай!   

*******

Про що шепочуться дерева?

Осінь. І в повітрі запахло прохолодою. Вже коротшими стали дні. І на душі вже не так весело після жаркого літа.

Та все ж таки багато прекрасного і восени. Особливо зачаровує погляд осінній ліс. Він, наче намальований, переливається різними барвами: жовтими, зеленими, коричневими, червоними. Дерева, наче зачаровані красуні, що одягли найгарніші сукні. Стоять красуні і шепочуться між собою. А в тому шепотінні і радість, і печаль. Радісно їм, що осінь одягла їх у гарне вбрання, і печально водночас, бо відчувають красуні перші подихи зими. Доведеться скоро попрощатися з різнокольоровими сукнями і вкрити себе сніговою ковдрою.

Взимку шепотіння дерев почути важче, бо лісові красуні тихенько спочивають у сніжному царстві. Але, якщо прислухатись, ледь-ледь чути розмову про те, що скоро настане весна і красуні одягнуть вже нові, не менш прекрасні, сукні.

******

Поетичні перлинки

Марії Семенченко

    

На всі майбутні сотні літ             Людині для щастя  

 

Мов хвилі хмарки пропливають,                                        Скільки людині для щастя потрібно?

Під вітром ліс, мов дзвін гуде.                                          Здається- ніскілечки, трішки зовсім.

Невтомно солов’ї співають –                                             Їй жити під сонцем хотілось би мирно

Наш край, Україна -усе цвіте!                                           І дітям співати колиски своїм.

Долини вкриті намистами 

Пелюсток різних запашних                                               Людині потрібно для щастя кохати,

Та росинками –блискіткам                                                І щоб її полюбили саму,

Зайчаток сонячних  прудких.                                           Потрібно на ниві життя працювати,

Який же гарний, милий світ!                                             Потрібно лиш чути і бачить красу.

Річки заграли веселково,

Немов казковий зореліт.                                                  Людині для щастя потрібна підтримка

Нащадкам усе це буде нашим,                                        І щирість, добро, вірний друг у житті,

Крізь часу ступимо поріг.                                                Щоб, коли прийде недобра хвилинка,

І залунає пісня наша                                                       Не впасти в глибини, як якір на дні.

На всі майбутні сотні літ!

                                                                                      Людині для щастя потрібні і сльози,

                                                                                      Бо після них, як опісля дощу,

                                                                                      Веселка знов зійде, де були образи

                                                                                      І скаже людина тихенько”прощу”.

                                                                                   

                                                                                      Людині для щастя потрібно так мало:

                                                                                      Шматочок тепла від коханих сердець,

                                                                                      Прекрасна зоря, що на обрії встала

                                                                                      І мирний, щасливий, спокійний кінець.

 

 

Творчий центр "9 комнат"

 
 
 
 
Ода першій вчительці
 
 6 рочків дитині – вже учень вона!
Старанно виводить гачечки, слова…
За партою не всидіти, увагу не піймати,
Як важко дитині писати, рахувати!
 
Ні мила бабуся, ні мама, ні тато,
Не навчать абетці, писати, читати.
Терпінням, любов’ю те зробить вона –
Їх вчителька перша, ласкава й строга!
 
Тож скільки зусиль потребується їй,
Що б грамоті вчити голівки малі!
Ці очі допитливі стежать за нею,
Дбайливою другою мамою своєю.
 
 Напружені очі, натомлені ноги:
Сьогодні вона не присіла ні трохи!
Від парти до парти ходила вона –
Писали школярики цифри й слова!
 
Ця «двійка» не схожа на паву-лебідку,
І «сімка» не гарна, і «вісім», і «трійка»!
Та вчитель покаже, напише, навчить,
І старанно учень сопе та пихтить!
 
Вже вміє до двійки п’ятірку додати,
Вже вміє цукерки свої рахувати!
Сам віршик читає уже по складам
І пише диктантик за вчителем сам.
 
Клас 1й, клас 2й, вже 3й минув,
Наш учень підріс, знань і сили набув:
Вже майже професори-початківці!
Погладить учителька їх по голівці!
 
А вчительська праця – така непримітна.
Та вклала всю душу їх вчителька рідна.
Недоспані ночі, напруження дня,
Але не змінила тій справі вона.
 
Клас 5й, клас 6й, 9й,10й:
Колишні школярики – учні завзяті!
Вже різні предмети і вчителі – різні,
Співають їм учні радісні пісні.
 
Хвала тому вчителю, грамоті що
У першому класі навчає.
Не будуть забуті і ті, хто
Учня в життя випускає!
 
Будь славен же, вчитель,
І праця твоя,
Що в люди виводить цього школяра.
 
                                                               Вчитель іноземної мови 
                                                                                    Чернова Лариса Василівна
 
Гарна, щира, дуже мила
Наша славна Україна,
Де краї широкополі,
Де річки течуть до моря,
Де колосся золотисте
В"ється полем, мов намисто.
Тут, на рідній Україні
Люди добрі, щирі милі.
Тут від кожної дитини
Віє ласкою та щиро
Посміхається вона
Тут, на рідній Батьківщині...
 ***
Ніколи не зраджуй того, хто пробачить
Ніколи не йди від того, хто жде.
Навіщо тікати від зради, утрати
Від того, хто завжди тебе береже?
 ***
Осіннім хороводом кружляє жовте листя.
Дерева з радістю вдягаються в золоте намисто
І чуємо ми подих пронизливих примар
Між сірих  та похмурих темних хмар.
На південь відлятають похмурі журавлі,
Щоб знову повернутись до рідної землі.
 
                                                  Сороченко Аліна, учениця 
 
 
Шуька в шибку виглядала:
- Чи зима ще не настала?
Шубці хочеться гуляти,
з кожушком у сніжки грати. 
 
                                       Злата Бабченко        2 - А клас
Моя Школа 
Гарно в школія навчаюсь,
Та сама собой пишаюсь.
Добре вмію я писати,
Рахувати та читати
   Я спілкуюсь з усіма
   Не з одним та не з двома.
   Справжніх друзів багатенько,
   Хоч я зовсім ще маленька:
   Школа, друзі, двір та діти
   Я справляюся з усім!
                         Катя Тимченко 2 - А клас

Поры года (песня)

1. В душе холода, в душе зима,
Уже ушел ты навсегда,
Забыта ласка, доброта,
Убита в сердце навсегда.

припев:
Ведь где-то лето у реки,
И осень в парке, на скамье,
Зима осталась без следа,
Весною новая любовь пришла.

2. Забыла я твои глаза,
Хотя бежит с ресниц слеза,
Забытое хочу вернуть,
Я в прошлое хочу взглянуть.

Припев.

3. Та лесница любви прошла,
Та грозная зима ушла,
На в сердце вновь весна пришла,
С тобою буду я всегда,
В душе с любовью навсегда...

                                                                                   Теслик Ліза 9 - А клас